Що змінило проведення першого газопроводу у Ванкувері?

Перший газопровід у Ванкувері з’явився тоді, коли місто й уся провінція тільки починали відчувати потребу в стабільній енергії. Він тягнувся через ліси, гори й річки, а робітники щодня долали складні маршрути, щоб з’єднати джерела газу з домівками та заводами. Люди, які бачили його запуск, пам’ятають, як вперше потік газу потрапив у місто. Це було щось нове й незвичне для кожного ванкуверця, бо газопровід змінив усе: стало доступним тепло в оселях, у фабриках зʼявилась енергія, а Ванкувер став справжнім сучасним містом із власною інфраструктурою. У цій статті на vancouver-future про будівництво трубопроводу, перші постачання та багато чого іншого.

Народження ідеї

Історія першого газопроводу Ванкувера почалася з компанії Західноканадської Трансмісійної Компанії (Westcoast Transmission Company), яку заснував Френк Макмагон у 1949 році. Він побачив, що природний газ може стати основою енергетики регіону й забезпечити тепло в будинках та роботу заводів. Але Макмагон прагнув не просто будувати трубопровід для Канади, а створити маршрут, який з’єднає північні джерела газу з південними містами та Сполученими Штатами Америки. Для цього потрібно було отримати дозвіл на експорт і імпорт газу, а також підтримку урядів обох країн. Макмагон особисто займався лобіюванням, зустрічався з чиновниками, показував, як проєкт може працювати на економіку та енергетику регіону.

Перші плани включали маршрути через ліси, річки й гори, і вони вимагали ретельних розрахунків і підготовки. Інженери обстежували територію, визначали, де прокладати труби, щоб мінімізувати ризики. Усі ці кроки від ідеї до дозволів і початкових креслень створили основу для того, щоб проєкт якнайшвидше став реальністю.

Будівництво трубопроводу

Роботи з будівництва газопроводу почалися в 1955 році й тривали до 1957. Це був величезний проєкт для того часу, бо довелося прокладати трубу через дуже велику відстань. Довжина газопроводу сягала близько 1 050 км (650 миль), а діаметр труби був достатньо великим, щоб транспортувати великі обсяги природного газу на південь провінції та до Сполучених Штатів.

Будівництво вимагало складної техніки й чималого числа працівників. Інженери та робітники прокладали маршрути, встановлювали труби, будували компресорні станції й контролювали герметичність системи. Кожен день був сповнений викликів, бо потрібно було враховувати рельєф, погоду й складність ґрунту на певній місцевості. Робітники жили в таборах уздовж траси, працювали на холоді й під час дощу, але знали, що створюють щось історично цінне для регіону.

Крім людей, використовувалася важка техніка: екскаватори, крани, спеціальні машини для зварювання та транспортування труб. Усі операції виконували з точністю, адже навіть невелика помилка могла зупинити роботу або пошкодити систему. Коли труби були змонтовані, інженери перевіряли тиск і герметичність кожного кілометра, перш ніж пустити газ по маршруту. І хоч будівництво завершилося в 1957 році, газопровід був готовий ще до запуску.

Варто виокремити, що під час будівництва першого газопроводу було використано понад 100 000 тонн сталі для труб, а середня пропускна здатність системи складала близько 850 мільйонів кубометрів газу на рік. На маршруті проклали 8 компресорних станцій для підтримки тиску. До речі, деякі з них досі використовуються в сучасній мережі.

Перший запуск і постачання газу

У 1957 році газ по Західноканадському трубопроводу (Westcoast Pipeline) вперше потрапив до Ванкувера й південних районів Британської Колумбії. Труби проходили через гори й ліси, а компресорні станції допомагали підтримувати тиск, щоб газ рухався рівномірно й без перебоїв. Спочатку постачання йшло до великих промислових підприємств, де газ використовували для опалення цехів і виробничих процесів, а згодом він став надходити в житлові будинки.

Поява природного газу змінила енергетику регіону. Жителі Ванкувера отримали стабільне тепло, а заводи та фабрики змогли працювати без перебоїв, що підвищило продуктивність. Вперше в місті й у навколишніх районах відчули переваги централізованого енергопостачання, яке було надійним і безпечним навіть у зимові місяці.

Експлуатація цього першого великого трубопроводу Канади вимагала постійного контролю. Інженери перевіряли тиск, температуру й стан труби на всьому маршруті. Кожен кілометр системи мав свої особливості: деякі ділянки пролягали через складний рельєф, де потрібні були додаткові опори та захист від зсувів. Операторські центри слідкували за рухом газу цілодобово, а бригади швидкого реагування були готові до будь-якої несподіванки.

Так перший запуск став незабутньою подією для всього регіону.

Зміни власників і розвиток мережі

У 2002 році Західноканадська Трансмісійна Компанія (Westcoast Transmission Company) була придбана компанією Duke Energy, а пізніше, у 2017 році, об’єднана з Enbridge. Це дало змогу інтегрувати газопровід у ширшу енергетичну мережу, яка охоплює різні регіони Канади та Сполучених Штатів.

Поступово трубопровід модернізували. Додавали нові компресорні станції, зміцнювали ділянки, що проходили через складний рельєф, оновлювали контрольні системи й слідкували за безперебійною роботою мережі. Завдяки цьому газ надходив до нових промислових і житлових районів, забезпечуючи стабільне постачання енергії. Саме так газопровід став невіддільною частиною сучасної інфраструктури.

Значення для Ванкувера

Західноканадський трубопровід (Westcoast Pipeline) відіграв ключову роль у розвитку енергетики Британської Колумбії. Він забезпечив стабільне постачання природного газу до Ванкувера та навколишніх районів, дозволяючи заводам і фабрикам працювати без перебоїв, а мешканцям користуватися теплом і гарячою водою в будинках.

Економіка регіону отримала поштовх: підприємства могли планувати виробництво, нові галузі розвивалися завдяки надійній енергії, а стандарти комфорту для людей підвищилися. Газопровід став символом інженерної амбіції та перших масштабних проєктів у регіоні.

Подальший розвиток газопроводів

Після запуску Західноканадського трубопроводу мережа газопостачання Ванкувера почала швидко розширюватися. Зростання міста та промисловості вимагало нових маршрутів, тому у 1960–1970 роках з’явилися додаткові гілки й місцеві розподільчі системи. Газ почали ще більше подавати не лише на заводи, а й у житлові будинки. У місті навіть з’явилися газові плити, лічильники та сучасне опалення.

Згодом ванкуверська система інтегрувалася в загальнонаціональну мережу через TransCanada Pipeline, що забезпечило стабільне постачання з інших регіонів. У 1980–1990 роках розподілом газу в місті займалася компанія BC Gas (пізніше FortisBC), завдяки якій було модернізовано мережу, встановлено автоматичні системи контролю й захисту.

Сьогодні газопровідна інфраструктура Ванкувера є частиною високотехнологічної системи з моніторингом у реальному часі. FortisBC розвиває використання відновлюваного природного газу (RNG) із біомаси, зменшуючи викиди та роблячи енергетику регіону, так би мовити, екологічнішою.

Джерела:

28.10.2025

Valeriia Volkova

Чим займається компанія Take-Two Interactive: студії, найпопулярніші ігри та співпраці

Hootsuite: інструмент, що полегшив ведення соціальних мереж мільйонам користувачам

Кіберспорт у Ванкувері

Кіберзлочинність та боротьба з нею у Ванкувері

SMM-менеджер – професія, що пов’язана з розвагами чи та, що потребує професійної підготовки

Подаруй квест: унікальний презент, який справді хочуть усі

Історія вуличного освітлення