Острівна залізниця Ванкувера (Vancouver Island Railway), яка спочатку мала назву «Ескваймолт – Нанаймо» (E&N Railway), була заснована 27 вересня 1883 року вугільним магнатом із Вікторії – сером Робертом Дансмюїром. Її прокладали задля розвитку місцевої вугільної та лісової промисловості, а також для обслуговування Королівської військово-морської бази в Ескваймолті. Далі на vancouver-future.
Як будувалася залізниця острова Ванкувер?
Будівництво стартувало 30 квітня 1884 року, а вже 13 серпня 1886 прем’єр-міністр Канади сер Джон А. Макдональд урочисто вбив останній костур на ділянці залізниці, що пролягала над шосе Малахат. Перший маршрут тягнувся на 115 кілометрів – від Ескваймолта до Нанаймо. Завдяки цій трасі й з’явилася назва компанії. У 1888 році лінію продовжили до міста Вікторія. Залізниця мала стати частиною домовленості, відповідно до якої Британська Колумбія вступила до Канадської конфедерації як провінція. Хоч проєкт так і не реалізували повністю, його все одно вважали елементом загальнонаціональної Трансканадської залізничної системи.
У 1905 році син засновника, Джеймс Дансмюїр, продав E&N компанії Canadian Pacific Railway (CPR). Вона ж розширила мережу до озера Ковічан, Порт-Елберні, Парксвіля, Калікум-Біч і Кортні. На піку своєї активності залізниця обслуговувала 45 станцій на основній лінії, 8 – на гілці до Порт-Альберні та ще 36 – на напрямку до Ковічану. Нині збереглося приблизно 25 станцій, хоча більшість із них не функціонує і поступово руйнується.
У 1953 році компанія CPR скасувала пасажирське сполучення з Порт-Елберні. Пізніше, у 1979-му, обов’язки з обслуговування пасажирських рейсів перейняла VIA Rail, хоча сама залізниця й далі залишалася у власності CPR. VIA надала вагони, покривала витрати на перевезення пасажирів і займалася продажем квитків. Проте через брак реклами маршрут фактично залишався ізольованим, тобто не інтегрованим у транспортну мережу Канади й Північної Америки.
Криза 1990-х і пошук рішень
У 1998 році CPR передала східно-західну гілку між Парксвілем і Порт-Елберні компанії Rail America. Водночас було укладено угоду про вантажні перевезення – залізницею доставляли товари до баржевого термінала в Нанаймо. Тоді щорічно коліями транспортували близько 8500 вагонів із продукцією лісової промисловості, мінералами та хімікатами. Зміни пришвидшились після того, як компанія Norske, що володіла кількома целюлозно-паперовими заводами в Порт-Елберні, відмовилась від залізничних перевезень на користь вантажівок. З втратою ключового клієнта Rail America оголосила про плани згорнути діяльність і покинути острів Ванкувер.
Залізниця на острові Ванкувер протягом тривалого часу працювала в умовах нестабільності. Компанія CPR не забезпечувала належного технічного обслуговування, а загальний занепад залізничної галузі в Північній Америці лише посилював цю тенденцію. Кількість клієнтів, які користувалися вантажними перевезеннями, зменшувалась, і саме ця частина Трансканадської залізничної системи поступово втрачала свою значущість. Тим часом місцеві жителі активно виступали за збереження залізничного сполучення. Багато громадських ініціатив намагалися достукатися до відповідальних структур, аби домогтися поліпшення ситуації. Але занепад продовжувався. Коли ж компанія Rail America оголосила про припинення пасажирських і вантажних перевезень, громади острова відреагували з обуренням. У відповідь було організовано дві великі конференції – останню спробу змінити ситуацію до настання критичного моменту.
Серія круглих столів під назвою «Майбутнє залізниці на острові Ванкувер» об’єднала всіх учасників процесу. Дехто долучився неохоче, але все ж… Ці зустрічі стали не лише пошуком виходу з кризи, а й майданчиком для живого обговорення та налагодження співпраці. Тоді ж пасажирське сполучення та частина вантажних перевезень усе ще працювали, хоча й, так би мовити, з останніх сил.
Створення Island Corridor Foundation
Завдяки ініціативі жителів острова Ванкувер, які об’єднали зусилля з місцевими органами влади та Першими націями, у 2003 році з’явилася Island Corridor Foundation (ICF). Це неприбуткова організація, створена відповідно до Частини II Закону Канади про корпорації, яка в грудні 2004 року отримала статус благодійної установи відповідно до Податкового кодексу. До її складу увійшли регіональні округи та громади Перших націй, що розташовувалися вздовж колишньої залізничної смуги. Саме вони й стали засновниками фонду. Скориставшись перевагами свого статусу, ICF провела перемовини з компанією CPR, аби отримати у власність залізничні землі в обмін на податкову квитанцію, яку фонд міг офіційно видати. Паралельно відбулися переговори з Rail America, результатом яких стало повернення ділянки лінії. Це, своєю чергою, дозволило об’єднати інфраструктуру в єдину залізничну систему острова.
Загалом баченням ICF було зберегти цей залізничний коридор назавжди як єдиний маршрут, який з’єднував би мешканців острова та сприяв розвитку місцевих територій, зокрема Перших націй. Місія фонду полягала в розширенні функціональності коридору, його інтеграції з іншими транспортними системами, а також у налагодженні співпраці з оператором, який розвинув би пасажирські, вантажні та приміські перевезення.
Шлях до відновлення
Загальна площа залізничних земель становить 651 гектар (або 1610 акрів). Шлях тягнеться на 234 кілометри (139 миль) – від Вікторії до Кортні – і охоплює 13 територій Перших націй, 14 муніципалітетів у складі п’яти регіональних округів, а також кілька дрібних незареєстрованих громад. У 2006 році Фундація знайшла надійного оператора. Йдеться про компанію Southern Rail Ltd. of Vancouver Island, яка взялася забезпечувати як вантажне, так і пасажирське сполучення, попри складні умови. Ба більше, вона відкрила острів для повноцінного залізничного з’єднання з материком, збудувавши новий баржевий термінал на узбережжі, через який вантажі надходять у порт Нанаймо. Компанія продовжує працювати на острові, оскільки вірить у потенціал залізниці на острові Ванкувер та має чітко обґрунтований бізнес-план.
Фонд ICF, підтримуваний місцевими громадами та окремими особами, продовжує наполегливо працювати над формуванням міцного бізнес-плану. Мета – переконати федеральний та провінційний уряди у важливості фінансування інфраструктури, що відкриє шлях до відновлення успішної залізничної системи. Ця стратегія принесла плоди влітку 2011 року, коли провінція Британська Колумбія виділила 7,5 мільйонів доларів на проєкт. Половина мільйона була спрямована на вивчення стану мостів і віадуків, які простояли понад 125 років. Дослідження підтвердили, що більшість споруд залишаються надійними, що забезпечує можливість подальшої експлуатації залізниці. У квітні 2012 року федеральний уряд відповів взаємністю, надаючи фінансування під час урочистої церемонії в Лангфорді. Мер міста оголосив: «Це той день, коли врятували залізницю на острові Ванкувер!»
А що зараз? Нині історія продовжує розвиватися: залізничне сполучення відновлюють, пасажирські перевезення повертаються, а обсяги вантажних перевезень поступово зростають завдяки діяльності оператора Southern Rail. Попереду ще багато роботи, але мешканці острова Ванкувер упевнені, що ця залізниця – це довгострокова перспектива.
