Початки Ванкувера – це не лише залізниця, лісопильні й паби, а й борделі, що з роками оформилися в окрему міську структуру. Така робота розвивалась поруч з індустріальним бумом, заповнюючи попит у робітничому середовищі. У відповідь на суспільний тиск влада не заборонила проституцію напряму, а поступово відводила їй місце на мапі міста. Так сформувались червоні зони – офіційно невизнані, але чітко локалізовані. Далі на vancouver-future.
Одним із найвідоміших таких районів стала Alexander Street. Саме тут у 1912 році з’явився бордель, збудований спеціально для мадам Еліс Бернард. Цей дім був не просто житлом, а архітектурно спроєктованим місцем роботи, комфорту і прибутку. Далі про те, чому виникла ця будівля, хто її заснував і що відбувалося за її дверима.
Червона зона та чому з’явилась Alexander Street?
На початку 20 століття Ванкувер стрімко розвивався. З будівництвом залізниці, розширенням порту та зростанням кількості приїжджих місто потребувало не тільки житла чи інфраструктури, а й територій, де дозволялося б те, що офіційно забороняли. Проституція була саме такою сферою. Борделі працювали напівлегально в кількох районах, зокрема на Shore Street. Проте влада, реагуючи на суспільний тиск і бажаючи зменшити хаос, вирішила зосередити цю діяльність у визначеному кварталі.
Так у 1912 році виникла червона зона на Alexander Street, вулиці поруч із портом і залізницею. Вибір був зумовлений логікою: тутешні ділянки були недорогими, район мав зручне розташування, і мешканці не протестували. А головне те, що зона перебувала осторонь основних житлових кварталів, це дозволяло уникнути скандалів. Уперше в історії міста борделі тут не просто переобладнали з житлових будинків, а будувалися з нуля – як окремі архітектурні об’єкти, спеціально призначені для цієї функції. Міська рада затвердила кілька дозволів на забудову rooming houses на Alexander Street, які фактично були борделями. Замовницями виступили відомі жінки, серед яких була й мадам Еліс Бернард. Її будівля за адресою 514 Alexander стала однією з найвідоміших і найдорожчих: кошторис становив 14 500 доларів – сума, що свідчила про високі амбіції та прибутковість майбутнього закладу. Архітектура будинків цієї зони вирізнялась продуманим плануванням: багато кімнат, просторі вітальні, окремі входи та елементи, які мали підкреслювати респектабельність.
Саме так сформувалась невелика, але впорядкована червона зона – з десятком будівель, які стали частиною міського пейзажу. Alexander Street на кілька років отримала репутацію місця, де проституція була, так би мовити, контрольованою. Але вже незабаром цей порядок буде порушено.
Ким була мадам Еліс Бернард і як з’явився її бордель?
У 1912 році, коли місто Ванкувер активно формувало нову червону зону на Alexander Street, серед тих, хто отримав дозвіл на будівництво борделю, була неймовірна мадам Еліс Бернард. Вона не була випадковою фігурою, адже її знали в місті як досвідчену організаторку та одну з небагатьох жінок, які відкрито керували таким бізнесом. Про її походження відомо небагато, але архівні джерела свідчать, що до моменту забудови вона вже мала досвід ведення подібних закладів, ймовірно, в інших частинах міста.
На відміну від інших борделів, які часто розміщувалися в пристосованих житлових приміщеннях, мадам Бернард вирішила збудувати окрему будівлю з урахуванням функціональних потреб та з довгостроковим прицілом. Вона оформила всі дозволи офіційно, і на міських картах її проєкт значився як rooming house, що дозволяло легально вести справу. Проте Еліс не лише інвестувала у нерухомість – вона створила простір, де секс-працівниці мали безпечні умови для роботи, а клієнти – передбачувану, контрольовану атмосферу. Її заклад став одним із найвідоміших у районі: не через скандали, а завдяки впорядкованості та репутації. Саме мадам Бернард уособлює собою епоху, коли жінки в умовах соціальної маргіналізації створювали власні правила, зокрема в міському середовищі.
Архітектура й функціональність борделю
Будівля мадам Бернард стала одним із найвідоміших прикладів того, як простір адаптувався під потреби секс-бізнесу. Триповерховий дерев’яний дім із симетричним фасадом, кількома входами, балконами та широким ганком не мав вигляд типового борделю. Зовні він міг зійти за boarding house або приватний готель, що було частиною стратегії – залишатися візуально нейтральним, але функціонально ефективним. Планування передбачало чітку структуру: на першому поверсі містилась вітальня, адміністративні кімнати та кухня. Другий поверх – основна робоча зона, де приймали клієнтів у відокремлених кімнатах. Третій поверх використовувався як житловий для працівниць. Кожна кімната мала окреме освітлення, деякі – індивідуальні входи або додаткові двері зсередини. Усі приміщення були звукоізольовані, а між зонами існував чіткий поділ. Така ієрархія простору допомагала уникати конфліктів і забезпечувала контроль.
Архітектурно дім поєднував функціональність і елементи стилю, властивого тогочасному середньому класу: декоративна лиштва, дерев’яні оздоблення, правильні геометричні лінії фасаду. Він зберігав баланс між скромністю та впорядкованістю, створюючи простір, що одночасно був непомітним і професійним. Тож це був не підпільний бордель, а організована установа з продуманим планом, і це виділяло її серед інших. Попри те, що бордель припинив діяльність у 1914 році, сама будівля збереглася. Сьогодні вона має житлову функцію, однак досі носить у своїй архітектурі риси початкового призначення.
Повсякденність, інтер’єр, клієнти й суспільне сприйняття
Бордель мадам Еліс Бернард був організованим простором із чіткою системою роботи. Інтер’єр відрізнявся від звичайних будинків – кімнати для клієнтів були облаштовані для комфорту і приватності. Використовували штори, меблі та освітлення, щоб створити стриману, але приємну атмосферу. Жінки, які працювали там, жили на верхньому поверсі, що був відокремлений від клієнтських зон. Адміністрація суворо контролювала порядок і безпеку, що допомагало зберігати репутацію закладу.
Клієнтами були різні люди – від звичайнісіньких місцевих до бізнесменів і мандрівників. Бордель мав повагу завдяки організації та безпеці, проте суспільне ставлення до борделю та його мешканок все одно було неоднозначним. Хоча такі заклади офіційно існували й сплачували податки, вони залишалися маргінальними в очах більшості населення. Тим часом влада навіть проводила рейди, хоч мадам Бернард і відзначалася як одна з найорганізованіших власниць Ванкувера.
У 1914 році політика Ванкувера щодо проституції змінилася. Офіційні борделі були заборонені, і червона зона почала поступово зникати. Бордель мадам Еліс Бернард припинив діяльність, проте сама будівля на Alexander Street залишилася. Сьогодні цей будинок вважається історичною пам’яткою, яка нагадує про складну та неоднозначну сторінку міського розвитку Ванкувера. Його охоронний статус дозволяє зберегти унікальні риси архітектури початку 20 століття і віддати шану спадщині, пов’язаній з одним із найвідоміших борделів міста.
